Остапенко Ярослава

Робота на конкурс

"Діти війни очима сучасних дітей"

    Рідна мати, рідний тато, рідна земля, рідна ненька-Україна, рідний дім… Це – святі слова, що тримають усіх нас на світі, дають духовну силу при будь-яких зламах долі. Вони вчать нас любові до рідних берегів, між якими  з віків у віки тече повноводна річка  українського народу, нашої нації, нашої України, кожної родини. Для мене святим є також слово бабуся.

   Бабуся, бабусенька – яке ніжне і рідне слово. Це колись була молода, здорова, красива, енергійна, усім віддавала свою любов, силу й здоров’я. А зараз їй самій потрібні наша підтримка й тепло. Бо повилітали з рідного гнізда діти, дорослими стали онуки.

    Мою бабусю звуть Дацкова Євгена Сергіївна. Їй 79 років. Народилася вона в селі Западинці, Летичівського району. Моя бабуся – дитина безжалісної війни. ЇЇ дитинство минуло із важкими спогадами. Проживши стільки років, вона і досі не може забути тих жахливих лихоліть, труднощів повоєнних років.

   Довгими зимовими вечорами, люблю, загорнувшись в ковдру, слухати бабусині розповіді про війну.

-         Бабусю, а правда, що дитинство – найкраща пора?

-         Так, дитино… Правда, так буває не завжди…

-         А ви, моя рідненька, мабуть, пригадали щось сумне?

-         Сумне, сумне… Війну я пригадала, хоч і маленькою була, коли велике лихо прийшло на нашу землю…

   І тоді оживають спогади, як вперше прийшли німці в село на початку січня 1942 року. Був Свят-вечір, коли на вулиці почулося гудіння чужинських мотоциклів. В хату ввійшло п’ятеро фашистів. Військове обмундирування нове, чоботи начищені, озброєні автоматами. Один вигляд викликав жах.  Заходились   ставити нари, а потім почали смажити картопляні млинці. Коли квартирували, то і хліб, і сигарети значили, щоб ніхто не крав. Німці ловили курей, гусей, кололи свиней. Люди повинні були слухатись і працювати на окупантів. Бабуся розповідає, коли до них прийшли по худобу, то батьки сховали порося в запічок, а дітям (їх було троє) сказали голосно сміятися, галасувати, що  не було чути, як рохкає порося. Ось так і врятували.

   Добре пам’ятає бабуся, як фашисти стояли біля колодязя і їли цукерки, а вони, дітлахи, яскраві обкладинки збирали. Ніколи не забуде яму в сушні – там ховалися, коли ворожі літаки бомбардували село.

  Серед окупантів були теж люди. Один із квартирантів був добрим, ділився із дітьми пайком і показував фото , на якому була дружина і троє дітей. Коли прощався, то казав, що дітей своїх більше не побачить. Так і загинув десь під Головчинцями, там був жорстокий бій, вода в річці почервоніла від крові.

   Іноді й свої були гірше фашистів. І досі без болю не може згадувати бабуся про свою подружку – єврейську дівчинку Женю. Вони були однолітками, товаришували. Одного дня прийшов місцевий поліцай і забрав дівчинку. Як не просив бабусин тато залишити її в них, що казатиме німцям, що то його донька, та той був невблаганний. Так більше про неї ніхто не чув.

   Та й після війни життя не балувало… Бракувало одягу. Старший брат, напівроздягнений і роззутий ходив до школи  в сусіднє село Лисанівці. Взимку важко захворів, простуда перейшла в туберкульоз, і важка недуга забрала хлопця у розквіті сил, у неповні вісімнадцять.  Сестра, працюючи в колгоспі, відморозила ноги, відвозячи на підводі зерно в Деражню.

  Мій прадідусь назбирав біля скирти колосків вперемішку з землею, щоб якось прогодувати сім’ю. Та сільські активісти, піймавши його, насипали в торбу п’ять кілограмів добірного зерна. І за це прадідуся було засуджено на 5 років в’язниці. Прабабуся залишилася з дітьми. Потрібно було сплачувати податок за землю. В разі несплати росла пеня. Отож довелося продати єдину корову-годувальницю, щоб сплатити податок.

   Бабуся часто нам пече коржа з маком, і ці ласощі нам дуже до смаку. Але, за словами бабусі, той пісний корж з висівок, що пекла її мама на черіні, був набагато смачніший, і смак його вона пам’ятає донині.

   Важко даються ці спогади. Моя дитяча уява не хоче з цим миритись, сприймати за правду. Невже і справді таке довелося пережити дітям війни?  Іноді мені навіть стає соромно перед бабусею за моє забезпечене, радісне, безтурботне дитинство, адже у неї воно було обпалене війною…

   Згодом бабуся завербувалася на Донбас. Бригада, що копала рови під фундамент, складалася з дванадцяти дівчат. Нелегкі були то заробітки. Та й зі страшенною силою тягнуло додому, до землі. Тому повернулася назад в рідне село. Тут не цуралася ніякої роботи: спочатку працювала секретарем сільської ради, телятницею,  а потім аж до пенсії обробляла колгоспні поля, працюючи в рільничій бригаді. І в особистому житті не все складалося гладенько. Рівно через два місяці після весілля стала вдовою: чоловік-електрик, уражений електричним струмом, впав зі стовпа і загинув. Довелося одній виховувати донечку. Згодом знову вийшла заміж, народила двох доньок. Коли молодшій виповнилось дванадцять, знову овдовіла. Але ці негаразди не підкосили бабусю, вона сама вправлялася і вдома, і на роботі, дала дітям освіту, вивела в люди. Завжди вчила їх бути стійкими перед випробуваннями долі, бо й сама була загартована страшними лихоліттями війни. 

   Моя рідненька! Я обнімаю її за плечі, пригортаю до себе, і щемний біль охоплює моє серце, а на очі навертаються сльози. Життя таке жорстоке, не жаліє нікого! Вдивляюся в рідне обличчя, що перетнули глибокі зморшки, трохи сумні очі… Та все ж такою чарівною і щирою залишається усмішка.

  Наша родина велика та дружна. Бабуся виростила трьох доньок, стала матір’ю для прийомного сина, дочекалася дев’ятьох онуків, сімох правнуків. І за кожного болить у неї серце. На жаль, одна гілочка відірвалася від нашого дерева, і смерть онуки дуже підкосила бабусине  здоров’я.

   Бабуся - Берегиня нашого роду. Коли наша родина збирається разом, бабусечка наче скидає тягар років, засвічується радістю, молодшає, стає жвавішою, у неї розправляються зморшки на обличчі. Заклопотано бігає біля столу, щоб пригостити усіх, як у дитинстві. І таку радість випромінює вона, що світлішає навколо. 

   Ми пишаємося Вами, наша сива ластівко, наша охороннице! Упевнені, якщо такі люди, як Ви, живуть у нашій країні, наша рідна ненька - Україна розправить свої крила й досягне висот. А ми, Ваші онуки, Вас не підведемо!

  Тільки вірте у нас, ріднесенька!

1939 рік

Шкільні роки