Андрій Малишко в серцях українців

Сценарій літературно-музичного журналу

Сторінка 1. «Малишкова магія слова»

Ведучий. Добридень вам, вельми­шановні любителі красного письменства й шанувальники таланту нашого славетного поета Андрія Самійловича Малишка.

14 листо­пада йому було б 100, а 17 лютого — буде 43 роки, як він пішов у віч­ність. Тому дозвольте розпочати усний журнал «Андрій Малишко в серцях овручан», і перша його сторінка — «Малишкова магія слова».

Ведуча. Ніжна й вогниста, прос­та й недосяжна, земна й небесна Малишкова поезія. З чого народже­на вона? Напевно, з великої любові до матері, до України.

Ведучий. А в тій любові — і почут­тя роду, і найвище душевне пори­вання відданості Батьківщині, й усвідомлення свого дару як суті життя. Тож розкриймо наші душі назустріч Малишковій магії слова, приймімо її, як ліки, пригорнімо, як любов!

1-й читець

(Тримає пучки жовтогарячого листя і яскраву квітку, а після прочитання вірша «Багрець лісів, душі моїй відрада» напам'ять кладе квітку до портрета; так вибуватиметься й після кожного окре­мого чи групового виступу читців, що справляє на глядачів неабияке вражен­ня; для полегшення роботи вчителів та учнів у процесі підготовки журналу наводимо повні тексти поезій).

БАГРЕЦЬ ЛІСІВ, ДУШІ МОЇЙ ВІДРАДА

Багрець лісів, душі моїй відрада,

Хоч і жовтій, ніколи ж не в'ялись.

1 пісенька дівоча, ніби звада,

В моїм дитинстві вивчена колись.

Вона із серцем неспокійним злита,

Як друг, приходить, проситься щодня.

В степу криниця, ковані копита

1 рівна путь в гарячого коня.

Багрець лісів... 1 з сином вийшла мати.

 До сина в неї стільки доброти!

У кого серце мудрістю багате.

Тому глибини всякі перейти.

Земля моя, душі ясна відрада.

 Багрець лісів, ніколи не в'ялись!

1 пісенька дівоча, ніби звада,

В моїм дитинстві вивчена колись.

Читець 2

НАХИЛИЛИСЬ МЕДОЦВІТИ...

Нахилились медоцвіти,

Літо зелено.

 Десь малині посивіти

Ще не велено.

Вийду, стану серед лугу —

 Ждали, а чи ні...

 Хмари йдуть на всю округу

 В синь-височині!

Передумано геть-чисто,

Що було, що є,

Клен старий широколисто

Передзвонює.

Врожаїв дзвінка пороша

Сіється дощем.

Як же ви мене, хороші,

Не забули ще?

Колосків туге намисто

Я в руці зберіг.

 Клен устав широколисто —

 Поклонивсь до ніг...

(А. Малишко)

(Звучить лірична мелодія.)

Сторінка 2. «На життєву стежину»

Ведуча. Дзвінкий голос Андрія Малишка пролунав у 30-ті роки, пролунав сильно й несподівано. Здавалося, українська літератур­на нива, спустошена сталінськими репресіями, назавжди залишить­ся мертвою пустелею без жодного над нею жайвора. Але він заспі­вав широко й могутньо, а його вже лебедину пісню через 40 років 8 лютого 1970-го почув весь світ.

Ведучий. Стежина життя... Це нею кожен має пройти гідно, хоча б у думках повертаючись до бать­ківського порога. А людське життя, як ота стежина, безперервне. І в кож­ного вона, стежина, своя...

(Звучить пісня «Стежина» на слова А. Малишка, муз. П. Майбороди.)

ЧОМУ, СКАЗАТИ, Й САМ НЕ ЗНАЮ...

(СТЕЖИНА)

Чому, сказати, й сам не знаю,

Живе у серці стільки літ

 Ота стежина в нашім краю,

  Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,

 Де обрій землю обніма, ;

Нема кінця їй в темнім лузі,

Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,

 Хоч біля серця стеле цвіт,

 Ота стежина в нашім краю,

 І Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита,

Дощами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревний біль і ревний жаль.

і Ведуча. А починалася вона в міс­течку Обухові на Київщині, що роз­кинулося на крутих узгір'ях, у вибалках, з яворами на шляхах, отам, ; де в родині хлібороба з двома нивами-десятинами, одночасно й шев­ця з одинадцятьма дітьми, Самійла Малишка з'явився на світ третій син Андрій.

Ведучий. Малишко зростав серед людей, які любили його і в яких він черпав народну мудрість. Дитинство Андрія, як і інших дітей із селян­ських родин, минуло в нестатках, у суворих умовах бідної сім'ї.

Шматок хліба добувався важкою працею і цінувався як найвищий дар. І мала дитина вже знала, що розтоптана крихта — то великий гріх.

Ведуча. Мати — ось найперший і найдорожчий навчитель його. ївга Остапівна, по-вуличному Базилиха, жінка м'якої вдачі і великого серця, вкладала в чутливу синову душу все своє сокровенне духовне багатство.

Манишкова мати не вчилась у школі, але міцно засвоїла закони народ­ної педагогіки. А ще знала безліч українських пісень.

Усі читці — з 6 класу, тримають в руках по квіточці.

І -й читець

Мене навчала мати ще колись:

Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім у житті,—

Скупі два слова, нелегкі два слова.

2-й читець

МАТЕРИНСЬКА

Бувало, мати, ївга Базилиха —

До неї й досі спогадом лечу,—

В зимовий вечір заспіває стиха

 І доведе малого до плачу.

3-й читець

Сама розкриє душу материнську,

 У щиру пісню переллє сама

І перемріє, погойда колиску

І до вервечок руку підійма.

4-й читець

Та де ж ти брала незвичайне слово

І спокою цілюще джерело?

Ішли дощі, цвіли мої діброви,

І ранок бив загонисте крило,

 Як синя птиця.

5-й читець

Мати моя, мати,

 Стара голубко в сяйві сивини...

Пройшло тих літ не мало, не багато

І де вони, малі твої сини?

І -й читець

 Устане день,—

він сонцем все забризка,—

Увійде гість, огляне все один:

Санчата в сінцях, плетена колиска —

 П'ятьох синів забава і спочин.

2-й читець

А вже вони пішли чи полетіли.

 Казок і мрій сердечні слухачі.

 У тебе ж вечір, і звичайне діло:

Сурова нитка в'ється уночі.

3-Й читець

Одне бажання, помисли єдині: —

Тепер синам не западеться путь,—

Мені очей старечих не забуть,

Я знаю, що навіки і віднині.

4-й читець

Подвір'я тихе і дідівську хату.

Казок дніпрових золоті мости, Тебе, маленьку, рідну, сивувату,

Дано навіки в серці пронести.

Ведуча. Потім почалося віршу­вання — теж стежка у велику Поезію. А ще через усе життя проніс Анд­рій велику вдячність своїй мудрій людині — книжковому ворожбитові дядьку Микиті, наче хранителеві роду, всієї нації нашої української за усмішку, за казки у дніпровому краї, за пісенну силу, за ніжність омріяну, якої той. тяжко працюючи увесь вік. так і не звідав, однак на душу хлопцеві мов води-ключовиці виливав роками. Звідси — Андрієве захоплення книжкою, літературою.

Ведучий.   Природа   обдарувала' Малишка щедро: крім поетично­го хисту, він мав талант і до гар­мошки, до бубна, бандури, чудово танцював, малював, мав прекрас ний голос. В Обухові здавна існував осередок бандуристів. Малому Анд­рійкові не раз доводилося бачити й чути на ярмарках сліпого кобзаря чи лірника. Він подовгу стояв, мов зачарований, дивився на зашкаруб­лі пальці, що перебирали струни чи крутили коліщата ліри.

Ведучий. 1927-го скінчено семи­річку, і життєва стежина приве­ла його на дніпровську пристань у тисячолітньому Трипіллі, звідки мати проводжала сина до Києва, про що пізніше він напише улюб­лену пісню мільйонів українців — «Пісню про рушник».

ПІСНЯ ПРО РУШНИК

Рідна мати моя, ти ночей недоспала

І водила мене у поля край села,

 І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала,

 І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, .

І рушник вишиваний на щастя,

на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

1 засмучені очі хороші твої.

 І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю,наче долю,

 В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров,

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме

до болю: 1 дитинство, й розлука, й твоя

материнська любов.

Ведуча.  Ще в той рік, як Андрій закінчував школу, прийшла перша любов. Виходили з коханою за село, мріяли про майбутнє. Через рік обоє продовжать навчання, але вже в різних місцях: Андрій у Київсько­му медичному технікумі, а Катру­ся—в сільгосптехніку мі під Киє­вом. Листувалися. Чекали канікул, коли обоє приїздили до рідного Обухова.

Ч итець.

Отут шумлять обухівські дороги, Де я стрічав кохану без журби, Мою Катрусю — де тепер вона? Лише у серці спогадів луна...

Ведучий. Було тоді Андрієві не­повних 17, а Катрусі — на рік мен­ше. Минуло багато років, та не забулася перша любов. Вірш (чи пісню), який ви зараз почуєте.— ие спогад про Катрусю, перше поетове кохання.

МИ ПІДЕМ, ДЕ ТРАВИ ПОХИЛІ

Учень

Ми підем, де трави похилі.

Де зорі в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

Учениця

За річкою за голубою

Дві чайки у хмару зліта,

 В краю придніпровськім

 Ми стрілись з тобою,

Веселко моя золота.

Учень

Над полем зарошені віти

 Зелене верхів'я звело.

Учень і учениця

У парі з тобою ми будем любити Усе, що на душу лягло.

Учень

1 стеляться обрії милі,

І вечір в ясній далині,

І карії очі, і рученьки білі

Ночами насняться мені.

Ведуча. «Навчаючись у медич­ній школі, я увесь час думав про літературу. Мріяв про неї і любив її». Страшенно тягло до неї після пам'ятного Шевченківського вечора 1929 року в Інституті народної осві­ти, де виступав знаменитий Мико­ла Зеров, де викладав геніальний Агатангел Кримський. То, мабуть, доля водила майбутнього поета до того часу, аж поки душа відчула улюблену справу супроти нелюби­мої Медицини. Молоді люди, що тут присутні! Хай вам згадається колись оцей Малишків приклад! І цей наш усний журнал, к

Ведуча. У школі Малишко відчув себе у своїй рідній стихії, наче саме для неї й народився. Все йому вда­валося без труднощів: гарні уроки мови й літератури, блискучі лекції в міському клубі, на підприємствах, успіхи в редакції районної газети «Шлях колективізації» (так тоді звалася наша нинішня «Зоря»); а скільки гуртків організував у школі, концертів! То було палах­котіння душі молодого вчителя!

Ведучий. Мешкав Малишко разом з дружиною Ольгою Михальською спочатку в маленькій кімнаті шкіль­ного будинку (зараз — житловий будинок поруч із сучасною першою школою), потім — у коваля Есмана (нині — по вулиці Леніна). Незаба­ром молоде подружжя перебралося в хату Ганни Шумило на околиці міста (зараз — у мікрорайоні Гачи-ше, вул. Партизанська, 10).

Ведуча. Коли Малишка на початку 1934 року було призначено дирек­тором школи, на нього посипали­ся наклепи заздрісників. Це були страшні часи розгулу сталінщини! Дві комісії будуть в Овручі, й оби­дві скасують несправедливі обвину­вачення, поноатять на роботі, але

3другою з них поет більше до Овру­ча не повернеться. Цей життєвий іспит він витримав з честю, добив­шись правди, як навчали мати і батько.

Ведучий. 16-річного Андрієвого брата за участь у повстанні отамана

Зеленого (вчителя Терпила) у 20-х роках сталінські нелюди теж розстріляли... Не допомогло й заступництво тодішніх високопо-садовців. А вже 1968 року Андрій Малишко питав у Віктора Іванисенка: «Скажи, правду написав Гончар у "Соборі"» чи ні?» А коли той ствердно кивнув головою, поет палко продовжив: «Все, все там правда від першого до останньо¬го слова. Але це тільки якась мала частка правди, може, 5 процентів. Коли ж ми зможемо сказати всю правду?»

Ведуча. У цих словах — увесь Андрій Малишко. «Розстріляний» морально, він ішов до правди. Сьогодні був би з нею, якби дожив...

Ведучий. Згадуємо поета, коли небо стає барвінковим. Згалуєву;. коли зацвітають каштани на вулицх Києва й Овруча, коли навесн: цкола розчиняє двері й випускає іі своїх обіймів непосидючих школярів, а в школі залишається отой вічний Малишків образ учительки — «зорі світової». Цією піснею поет низько вклонився всьому учительству за його нелегку працю.

Виконується пісня «Вчителька» на сло-з А. Малишка, муз. П. Майбороди.)

Ведуча. Справді, великі майстри художнього слова володіють Божим даром передбачати значні зміни в житті суспільства, передчувати їх, бо ж недарма письменників нази¬вають інженерами людських душ. Наприкінці 30-х років Малишко напише:

Тривога ввійде в рідний дім, Шепне: — Вдягай шинелю.

А в переддень війни він створить цикл поезій «Запорожці» («У димному полі встає Наливайко і землю стрясає страшною рукою»), а потім — незабутню поему «Прометей».

Ведучий. Оця генетична пам'ять про лицарів волі допомагала нашим бійцям на фронті зберігати твердість духу і віру в незнищенність нашого народу, коли вони читали або по радіо чули поетичні рядки Малишка, який з перших днів війни був на фронті військовим кореспондентом. Найкращі його поезії тієї пори — цикл «Моя Україно».

(Поезії циклу читці виконують під мелодію пісні «Журавлі» на слова Р. Гамзатова; під час пауз між строфами музика посилюється).

1 -й учень

Запалали огні за долиною синього неба,

Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

Україно моя. мені в світі нічого не треба.

Тільки б голос твій чуги і ніжність

твою берегти.

Задивляйся на землю, де сизі орли

клекотіли

Із могили високої, в димнім безмежжі

доріг,—

І лежала земля, в попелищі — земля

чорнотіла.

Я дививсь — і німів, і прощавсь —

і прощатись не міг.

Україно моя, далі, грозами свіжо

пропахлі,

 Польова моя мрійнице.

Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу

і ніжність до краплі,

 Щоб з пожару ти встала,

Тополею в небо зросла.

2-й учень

Ти мене з дитинства підіймала,

Хліб дала з піснями солов'я,

Відвела доріг мені немало,

 Земле, зореносице моя!

Що дороги, що високе жито

Із веселим сонцем пополам.

Рідну, добру, у крові умиту,

Я тебе нікому не віддам!

Як тебе на голос не впізнати?

 Серце, і життя моє, і кров,

 Найсвятіше слово наше — мати,

 Рідна земле, правда і любов!

Тільки нам все жити, не вмирати,

Зерно сіять, зацвітати знов. Тільки щастя нам дано багате,

То велике щастя наше — мати,

Батьківщина — правда і любов!

Ведучий. Найбільше від усього любив Малишко свою Україну, мову свого народу, нашу українську мову. Якій поезії поступиться українська? Багатством, глибоким ліризмом, неповторністю, мелодією звуків, магією — жодний! Українська мо­ва така багата, що нею можна виспівати наивитонченше. І Малишко зробив це.

(Учні 5 класу по рядку «перегукують» вірш «Буду я навчатись мови золотої».)

1-й учень. Буду я навчатись мови золотої

2-й учень. У трави-веснянки, у гори крутої,

3-й учень. В потічка веселого, що постане річкою,

4-й учень. В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.

5-й учень. Буду я навчатись мови -блискавиці

6-й у ч е н ь. В клекоті гарячім кова­ної криці.

1-й учень. В корневищі пружному ; ниви колоскової,

2-й учень. В леготі шовковому пісні колискової.

3-й учень. Щоб людському щастю дбанок свій надбати,

4-й учень. Щоб раділа з мене Україна-мати,

5-й учень. Щоб не знався з крив­дою, не хиливсь під скрутою,

6-й учень. В гніві — бився блиска­ми, а в любові — рутою.

Уч н і (разом). Буду я навчатись мови золотої.

(Звучить мелодія пісні «Україночка» у виконанні О. Білозір.)

Ведуча. Серед письменників ніхто не знав стільки пісень, як Малиш­ко, і ніхто не вмів їх так гарно спі­вати, як він. Пісня супроводжува­ла Малишка все життя, а для його непогамовного серця вона була живою, цілющою криницею. Пев­но, ви бачили зворушливі картин­ки з життя, коли іноземні артисти, приїжджаючи до України, вважають за честь перед своїми піснями вико­нати «Пісню про рушник», а весь зал слухає цю пісню стоячи.

Ведучий. Який ще доказ загально­народної любові й схиляння перед Манишковим талантом потрібний?! Отож мати поетова не тільки руш­ник вишиваний дала синові на щас­тя, а й українську народну пісню, з якої зродилася й ця, своєрідний гімн Києва — «Київський вальс»

«КИЇВСЬКИЙ ВАЛЬС»

Ведучий. Андрій Малишко нале­жить до того покоління українських письменників, життєвий шлях яких сповнений драм, гідних пера Шекспіра. Під час похорону сво­го однодумця Володимира Сосюри Малишко на знак протесту проти заборони партійних чинуш пронес­ти труну з тілом поета по Хреща­тику виголосив своє знаменне сло-во-сповідь: «Хай же смерть україн­ського поета шикує нас в одні ряди, шоб ми не були безбатченками..., шоб із наших сердець виростали Шевченки і Франки, щоб ми не забивали квітки на молодих гілках нашої української поезії... Камінь розпадеться, [...] а твоя поезія зали­шиться. І хай не ждуть сноби, що наше слово і наша рідна Україна зникне, бо Україна безсмертна, як безсмертний і ти в ній...». Ось де істинне, синівське єство Малишка! Дай же. Боже, і нам зберегти вір­ність материному заповітові так, як це зробив Малишко!

Ведуча (повертається обличчям до портрета). Ви з нами, Андрію Самійловичу, великий поете, над вами не владні роки і системи, бо в вашій поезії — вічні істини життя, яким би тернистим воно не було!

Ведучий. Малишко завжди з нами, українцями, сво­їм цілющим поетичним словом. Тож як заповіт усім нам, сущим в Украї­ні, хай прозвучать присвячені поетамшістдесятникам оці його слова, написані в останній рік життя.

ПІСНЯ

Не чорніте того неба з хмарами високими,

                         Не рубайте тії крони, що налита соками.

Не обходьте давню стежку з ночами й завіями,

                         Не в'яліте добре серце, вишите надіями.

Не топчіте рунь зелену, всю напругу злетами,

                         Не спиняйте покоління, що росте поетами!

День — не вік. А плач — не пісня.

Слово — не половиця.

От і все.

А прийдуть інші — Знов ця правда мовиться.

Ведучий (під мелодію «Пісні про рушник»). Щиросердно дякуємо вам, дорогі гості й учасники цьо­го зібрання, що не погордували, за увагу й шану до Андрія Малишка, який через своє палке слово про­стягає нам з небес тепло свого Прометеєвого серця.

Ведуча. «Магія Малишкового сло­ва діє сьогодні з більшою силою, як за життя поета, бо в тому слові дедалі більше впізнаємо себе, свій народ, свій час...» (Дмитро Павличко).