ЗАПОВІТНЕ

Щодня я з учнями своїми

Мандрую степом України.

Щоб зрозуміть Сковороду,

В Чорнухи й Харків їх веду.

 І думи Кобзаря величні

Вергають на шляхи правічні,

А Лесині волинські пущі

Казки шепочуть невмирущі.

Стежини Рильського й Тичини

Мережать доли України, —

 І у оновленому краї

Рядок у серці проростає...

Навчаю діток у дорогу

Ступать від отчого порогу,

Щоб спить цілющої водиці

Із Дзвонкової яр-криниці.

 Я — учитель. Це так багато,

Щоб своїм тебе стали звати

 Кожна хата, кожна родина,

Звідки в школу іде дитина.

 Я — учитель. Це так багато,

 Бо для учнів я — батько й мати,

 Бо зі мною вони зростають,

Бо ж у мене правди шукають.

 Я — учитель. І це так мало,

 Щоб за працю мене шанували.

 В нагороду — лиш сиві скроні

І пропахлі книжками долоні.

Я — учитель. Уміло вчити,

 Та не в силі себе захистити,

 Щоб «ніхто» чи якесь ледащо

 Не плювало в душу ні за що.

 Я — учитель. Живу на зарплату,

Що не дасть ні машину, ні хату.

А в держави лиш ті хороші,

В кого сила і в кого гроші.

Я — учитель. Простіть мене, діти:

 Важко Правду в житті зустріти.

Тільки й Кривді не слід коритись,

 Вчіться, діти, з Неправдою битись.

Я — учитель, учитель ваш, діти,

 Дай вам, Боже, зрости і зміцніти!

Я ж лишусь на порозі школи —

 Не зрікайтесь мене ніколи!