Остапенко Ярослава
Робота на конкурс
"Діти війни очима сучасних дітей"
Рідна мати, рідний тато, рідна земля, рідна
ненька-Україна, рідний дім… Це – святі слова, що тримають усіх нас на світі,
дають духовну силу при будь-яких зламах долі. Вони вчать нас любові до рідних
берегів, між якими з віків у віки тече
повноводна річка українського народу,
нашої нації, нашої України, кожної родини. Для мене святим є також слово
бабуся.
Бабуся, бабусенька – яке ніжне і рідне слово. Це колись була молода,
здорова, красива, енергійна, усім віддавала свою любов, силу й здоров’я. А зараз їй самій потрібні наша підтримка й тепло. Бо
повилітали з рідного гнізда діти, дорослими стали онуки.
Мою бабусю звуть Дацкова Євгена Сергіївна.
Їй 79 років. Народилася вона в селі Западинці, Летичівського району. Моя бабуся
– дитина безжалісної війни. ЇЇ дитинство минуло із важкими спогадами. Проживши
стільки років, вона і досі не може забути тих жахливих лихоліть, труднощів
повоєнних років.
Довгими зимовими вечорами, люблю, загорнувшись в ковдру, слухати
бабусині розповіді про війну.
-
Бабусю, а правда, що дитинство – найкраща пора?
-
Так, дитино… Правда, так буває не завжди…
-
А ви, моя рідненька, мабуть, пригадали щось сумне?
-
Сумне, сумне… Війну я пригадала, хоч і маленькою була,
коли велике лихо прийшло на нашу землю…
І тоді оживають спогади, як вперше прийшли німці в село на початку січня
1942 року. Був Свят-вечір, коли на вулиці почулося гудіння чужинських
мотоциклів. В хату ввійшло п’ятеро фашистів. Військове обмундирування нове,
чоботи начищені, озброєні автоматами. Один вигляд викликав жах. Заходились
ставити нари, а потім почали смажити
картопляні млинці. Коли квартирували, то і хліб, і сигарети значили, щоб ніхто
не крав. Німці ловили курей, гусей, кололи свиней. Люди повинні були слухатись
і працювати на окупантів. Бабуся розповідає, коли до них прийшли по худобу, то
батьки сховали порося в запічок, а дітям (їх було троє) сказали голосно
сміятися, галасувати, що не було чути,
як рохкає порося. Ось так і врятували.
Добре пам’ятає бабуся, як фашисти стояли
біля колодязя і їли цукерки, а вони, дітлахи, яскраві обкладинки збирали.
Ніколи не забуде яму в сушні – там ховалися, коли ворожі літаки бомбардували
село.
Серед окупантів були теж люди. Один із квартирантів був добрим, ділився
із дітьми пайком і показував фото , на якому була дружина і троє дітей. Коли
прощався, то казав, що дітей своїх більше не побачить. Так і загинув десь під
Головчинцями, там був жорстокий бій, вода в річці почервоніла від крові.
Іноді й свої були гірше фашистів. І досі без болю не може згадувати
бабуся про свою подружку – єврейську дівчинку Женю. Вони були однолітками,
товаришували. Одного дня прийшов місцевий поліцай і забрав дівчинку. Як не
просив бабусин тато залишити її в них, що казатиме німцям, що то його донька,
та той був невблаганний. Так більше про неї ніхто не чув.
Та й після війни життя не
балувало… Бракувало одягу. Старший брат, напівроздягнений і роззутий ходив до
школи в сусіднє село Лисанівці. Взимку
важко захворів, простуда перейшла в туберкульоз, і важка недуга забрала хлопця
у розквіті сил, у неповні вісімнадцять.
Сестра, працюючи в колгоспі, відморозила ноги, відвозячи на підводі
зерно в Деражню.
Мій прадідусь назбирав біля скирти колосків вперемішку з землею, щоб
якось прогодувати сім’ю. Та сільські активісти,
піймавши його, насипали в торбу п’ять кілограмів добірного
зерна. І за це прадідуся було засуджено на 5 років в’язниці. Прабабуся залишилася з дітьми. Потрібно було
сплачувати податок за землю. В разі несплати росла пеня. Отож довелося продати
єдину корову-годувальницю, щоб сплатити податок.
Бабуся часто нам пече коржа з маком, і ці ласощі нам дуже до смаку. Але,
за словами бабусі, той пісний корж з висівок, що пекла її мама на черіні, був
набагато смачніший, і смак його вона пам’ятає донині.
Важко даються ці спогади. Моя дитяча уява не хоче з цим миритись,
сприймати за правду. Невже і справді таке довелося пережити дітям війни? Іноді мені навіть стає соромно перед бабусею
за моє забезпечене, радісне, безтурботне дитинство, адже у неї воно було обпалене
війною…
Згодом бабуся завербувалася на Донбас. Бригада, що копала рови під
фундамент, складалася з дванадцяти дівчат. Нелегкі були то заробітки. Та й зі
страшенною силою тягнуло додому, до землі. Тому повернулася назад в рідне село.
Тут не цуралася ніякої роботи: спочатку працювала секретарем сільської ради,
телятницею, а потім аж до пенсії
обробляла колгоспні поля, працюючи в рільничій бригаді. І в особистому житті не
все складалося гладенько. Рівно через два місяці після весілля стала вдовою:
чоловік-електрик, уражений електричним струмом, впав зі стовпа і загинув.
Довелося одній виховувати донечку. Згодом знову вийшла заміж, народила двох
доньок. Коли молодшій виповнилось дванадцять, знову овдовіла. Але ці негаразди
не підкосили бабусю, вона сама вправлялася і вдома, і на роботі, дала дітям
освіту, вивела в люди. Завжди вчила їх бути стійкими перед випробуваннями долі,
бо й сама була загартована страшними лихоліттями війни.
Моя рідненька! Я обнімаю її за плечі, пригортаю до себе, і щемний біль
охоплює моє серце, а на очі навертаються сльози. Життя таке жорстоке, не жаліє
нікого! Вдивляюся в рідне обличчя, що перетнули глибокі зморшки, трохи сумні
очі… Та все ж такою чарівною і щирою залишається усмішка.
Наша родина велика та дружна. Бабуся виростила трьох доньок, стала матір’ю для прийомного сина, дочекалася дев’ятьох онуків, сімох правнуків. І за кожного болить у неї
серце. На жаль, одна гілочка відірвалася від нашого дерева, і смерть онуки дуже
підкосила бабусине здоров’я.
Бабуся - Берегиня нашого роду. Коли наша родина збирається разом,
бабусечка наче скидає тягар років, засвічується радістю, молодшає, стає
жвавішою, у неї розправляються зморшки на обличчі. Заклопотано бігає біля
столу, щоб пригостити усіх, як у дитинстві. І таку радість випромінює вона, що
світлішає навколо.
Ми пишаємося Вами, наша сива ластівко, наша охороннице! Упевнені, якщо
такі люди, як Ви, живуть у нашій країні, наша рідна ненька - Україна розправить
свої крила й досягне висот. А ми, Ваші онуки, Вас не підведемо!
Тільки вірте у нас, ріднесенька!
1939 рік
Шкільні роки
