Василь Симоненко – витязь української поезії

Поетична вітальня

(відзначення 80-річчя з дня народження)

Мета: Вшанувати пам’ять витязя української поезії В. Симоненка, поглибити знання про тематику його поетичної творчості, розкрити ідейний зміст поезій, допомогти осягнути духовний світ поета; розвивати вмінні визначати порушені у віршах проблеми, мислення, активізувати вміння виразно читати, формувати власні висновки; виховувати любов до рідного слова, свідому життєву позицію, національну гідність, плекати почуття патріотизму.

Обладнання: запис на дошці, твори письменника, фотографії.

                                                                       «Я воскрес, щоб із вами жити…»

                                                                                                     В. Симоненко

Вступне слово вчителя.

Сьогодні захід ми проведемо у вигляді поетичної вітальні.

8 січня цього року В.Симоненку виповнилося б 80. Але така вже немилосердна доля України, щоб її найкращим дітям судилося несправедливо коротке життя:

49 – Коцюбинському, Тютюннику,

47 – Шевченкові, Грінченкові, Стусу,

42 – Лесі Українці,

38 – Грабовському,

зовсім мало – 28 – Симоненку.

Доля відміряла йому всього 28 років. Та незважаючи на такий короткий термін, він зумів сказати своє слово.

Слово, яким захоплювались.

Слово, якому поклонялись.

Слово, яке любили.

Слово, якого боялись.

Тож гляньмо в очі віршам Симоненка. В них – його біографія, його думка, переконання, погляди, пристрасті. В них все його життя.

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможі,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

Саме за таким принципом жив В. Симоненко, жив, бо любив життя. І сьогодні, я сподіваюся, у ваші душі ввійде славний поет України, бо темою і метою уроку є вивчення життя і творчості В.Симоненка.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    Наш захід  пройде під девізом: «Я воскрес, щоб із вами жити…» (В.Симоненко).

Виступи учнів

1-й учень. Василь Андрійович Симоненко народився 8 сiчня 1935 року в глухому поселенні Біївці Лубенського району на Полтавщині в сім'ї колгоспників. Дитинство його, за словами Олеся Гончара, чуло ридання матерів, що божеволіли від горя над фронтовими похоронками. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезвинніші жертви війни...

 Протягом 1942 - 1952 pp. майбутнiй поет навчався в школi: 4 класи у Бiïвцях (1942 – 1946 рр.), решта - у сусiднiх селах Єнькiвцях (1946 – 1947 рр.) i Тарандинцях (1947 – 1952 рр.). Дорога до школи була для нього мукою... - через багато років у новелі "Дума про діда" Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: "...я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало. Та це ж тільки в один кінець дороги!.." У 1952 р. закiнчив iз золотою медаллю середню школу в Тарандинцях та вступив на факультет журналiстики Киïвського унiверситету iменi Т. Шевченка. Писати вірші почав ще в студентські роки, але в умовах прискіпливої радянської цензури друкувався неохоче: за його життя вийшли лише збірки поезій "Тиша і грім" (1962 р.) і казка "Цар Плаксій і Лоскотон" (1963 р.).

 Одержавши 1957 р. диплом "літописця сучасності", працював у редакціях газет "Черкаська правда" (1957 - 1960 рр.), "Молодь Черкащини" (1960 - 1963 pp.), власним кореспондентом "Робітнича газета". Проте змістом і сенсом його життя була поезія і тільки поезія.

(Читання новели «Кривда»)

2-й учень. Напровесні 1960 року в Києві з волі пробудженого хрущовською "відлигою" юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте разом з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею і окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників національну самосвідомість і жагу до національного відродження. Проте просвітницька діяльність не задовольняла Василя. Від природи людина діла, він прагнув роботи з конкретними, зримими результатами. Такими результатами, які б унеможливили в майбутньому реставрації сталінщини на рідній землі. Скоро в Клубі творчої молоді для Василя знайшлася робота до душі. Тоді, коли він прилучився до комісії, котра мала перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місце потаємних поховань жертв сталінського терору. Разом з Аллою Горською вони обходили десятки прикиївських сіл, опитали сотні тамтешніх жителів, виявили урочища, де, за свідченням селян, більшовицькі кати ховали сліди своїх мерзенних злочинів. Саме за участю Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському і Васильківському кладовищах, у хащах Биківнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні Меморіали. Звичайно, Київська міськрада брутально зігнорувала заклик поета до морального очищення перед нагло убієнними.

 1962 р. Василь Симоненко став членом СПУ та планував вступати до аспiрантури Iнституту лiтератури АН УРСР.

(Прослуховування аудіо запису «Лебеді материнства»)

3-й учень. Літо 1962 р.: на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула щонайбанальніша суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред'явив редакційне посвідчення, побачивши перед собою відомого поета, правоохоронці раптом ніби показилися - вони безцеремонне скрутили Василеві руки й на очах здивованого натовпу потягли силоміць до вокзальної кімнати міліції і жорстоко побили. У зв'язку з тим, що влада всiляко боролась з Василем Симоненком, можна зробити висновок, що це побиття не було випадковим.

(«Задивляюсь у твої зіниці»)

(«Дума про щастя»)

4-й учень. Скорботною епітафією звучать слова, записані Симоненком до свого щоденника 3 вересня 1963 року:

 "Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю, "Україна" знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у "Зміні", зарізані в "Жовтні", потім надійшли гарбузи з "Дніпра" й "Вітчизни"...

 14 грудня 1963 р. поет помер у черкаськiй лiкарнi (за офiцiйною версiєю, вiд раку), похований у Черкасах.

 Протягом короткого життя Василь Симоненко написав поезiï, провiдною темою яких є любов до рiдноï землi, вiдповiдальнiсть за ïï долю, новели, пробував створити кiносценарiй зi студентського життя, став автором численних статей, театральних i лiтературних рецензiй, створив три казки для дiтей i дорослих: "Цар Плаксiй i Лоскотон", "Подорож в краïну Навпаки", "Казка про Дурила".

 Протягом п'ятнадцяти рокiв забороняли видання творiв Василя Симоненка: пiдготовлене видавництвом "Молодь" "Вибране" поета "розсипали й по-живому шматували". З неймовірними труднощами Василевим друзям доводилося "пробивати" у світ кожну його книжку. І все ж завдяки колективним зусиллям читач дістав змогу одержати Симоненкові "Земне тяжіння" (1964 р.), збірку новел "Вино з троянд" (1965 р.), "Поезії" (1966 р.), "Избранная лирика" (1968 р.), "Лебеді материнства" (1981 р.), том вибраних поезій (1985 р.).

 Василевi Симоненковi посмертно присуджено Державну премiю Украïни iменi Т. Шевченка у 1995 р.

(вірш «Матері»)

(«Ти знаєш, що ти людина?»)

«Завдання-провокація».

-         Якщо байдужість – це принцип життя людей сьогодення, то чи потрібно виховувати людяність, чуйність, співпереживання?

Пошук альтернатив з використанням незакінчених речень.

-         Якби я мав змогу поговорити з В Симоненком, я б йому сказав…

«Мікрофон».

- Чи був Симоненко з нами поруч протягом уроку?

- Який опрацьований текст найбільш вразив і чому?

- Чи актуальна творчість Симоненка сьогодні?

- Чого навчила вас творчість  В.Симоненка?

Заключне слово вчителя.

Є в Шевченка народження дата –

дати смерті в Шевченка нема!

(Звучать позивні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» тричі)

Виходять учні

1-й учень. Ми чуємо Тебе, Кобзарю, крізь століття

                   І голос Твій нам душі окриля.

                   Встає в новій красі, забувши лихоліття

                   Твоя, Тарасе, звільнена земля...

2-й учень. У росяні вінки, заплетені суцвіття,

                   До ніг Тобі, Кобзарю, кладемо.

                   Ми чуємо Тебе, Тарасе, крізь століття,

                    Тебе своїм сучасником звемо.

3-й учень. . Є безсмертя зоря і слова є пророчі,

                    їх вогонь не палить, не зігне бурелом,

                    Супроводять мене скрізь Шевченкові очі,

                    Що палають, як цвіт, під високим чолом.

4-й учень. Вони кличуть людей стати гордо на чати,

                   Рідну землю і рід берегти від іржі

                   І за правду святу невідступно стояти.

                   Подолавши і ляк, і сумні міражі.

5-й учень. Вони вчать мене, вчать відрізняти зерно від полови,

                   І вогонь чистоти в їх глибинах горить.

                  Очі кажуть мені: «Як зречешся ти мови,

                  Станеш блудом навік, скам'янієш в ту ж мить».

6-й учень. З них, немов з джерела, я наснагу черпаю.

                   Стережуть вони світ від наруги і бід.

                  Очі кажуть мені: «Як зречешся ти краю,

                   Змиють перші дощі неглибокий твій слід».

7-й учень. . Дивовижне якесь в них незгасне сіяння,

                    Вони кажуть, щоб вчитись і в дії рости.

                   Очі кличуть людей до братерства, єднання,

                   До любові, і віри, і доброти.

8-й учень. І зневіра летить в чорне прірвисько ночі.

                   І живиться словом тяжіння земне.

                  Де б не був - відчуваю Шевченкові очі,

                  Що сіяють добром й надихають мене.

(Пісня «Шевченків портрет»)

Ведуча.  9 березня 1814 року

                В похилій хаті край села

                Над ставом чистим  і прозорим

                Життя Тарасику дала

                Кріпачка-мати, вбита горем.

(Входять батьки і Тарас)

Мати. Сину мій, прости, що доля твоя буде тяжкою, бо народжений ти невільником-кріпаком. Сину мій, моя дитино! Яким воно буде твоє майбутнє? Чи матимеш кусень хліба, свою господу, стріху над головою?

Батько. Синові Тарасику з мого хазяйства нічого не треба: він буде неабияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо, для його моє наслідство нічого не буде значить або нічого не поможе.

Мати.

Як гірко, як нестерпна жаль,
Що долі нам нема з тобою...
Ми вбогі змучені раби,
Не маєм радісної днини,
Нам вік доводиться робить.
Не розгинать своєї спини.
Промовиш слово - і нагай
Над головою люто свисне.
І тут усюди - з краю в край -
Лютує панство ненависне.
Росте неправда на землі
Згорьованій, сльозами змитій,
О, любі діточки малі,
Одні залишитесь на світі!
Ну хто замінить вам мене,
Мої ви квіти нещасливі,                        >

                Коли безжально смерть зітне
                Мене на довгій папській ниві?

 Тарас.  

  У тій хатині у раю Я бачив пекло...

  Там неволя. Робота тяжкая, ніколи

   І помолитись не дають.

 (Дивиться на матір і обнімає її).

  Там матір добрую мою

  Ще молодою, у могилу ,

  Нужда та праця положила.

 Там батько, плачучи з дітьми

 ( А ми були малі та голі)

  Не витримав лихої долі,

  Помер на панщині!.. А ми

  Розбіглися межи людьми,

  Мов мишенята.

 Ведучий. Було Тарасові тільки 11 років, коли він залишився круглою сиротою. Тяжко жити сиротою в наймах. Ким тільки він не був: і пас­тухом, і погоничем, і воду носив школярам.

Ведуча. Через 20 років він із болем згадува­тиме своє дитинство у вірші «Мені тринадцятий минало».

 Ведучий. Шевченкове життя - це повість про те, що таке мистецтво, яке воно безмежне. Здаєть­ся, усі обставини були проти того, щоб Шевченко став поетом і художником. Спочатку злидні, раб­ство, сваволя поміщика перешкоджали досягнен­ню мети. Згодом, коли Шевченко їх здолав, саме держава перегородила шлях поетові. Вів був фі­зично надломлений в'язницею та засланням, але своє мистецтво проніс до кінця життя.

Ведуча. Тарас Григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 років, 3 них 34 роки про­вів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і по­над 10 років - у найжорсткіших умовах заслан­ня. А решту - 13 «вільних» років ~ перебував під невсипущим наглядом жандармів. Огляда­ючи прожите життя, сповнене страшної него­ди і злиднів, він з болем говорив: «Сколько лет потерянннх, сколько цветов увядших!».

Пісня  «Зоре моя вечірняя»

1-й читець.

І виріс він, і кобзу взяв,

І струн їі торкнувсь рукою -

І пісня дивна полилась,

Сповита вічною тугою.

2-й читець.

В тій пісні людям він співав

Про щастя, про добро, про волю,

Будив зі сну, пророкував

їм вищу і найкращу долю.

 3-й читець.

Співав про чесну боротьбу,

Про сором кайданів брязкучих,      

І не жалів він сил своїх,

І не втирав він сліз пекучих.

4-й читець.

Г пісня голосно лилась...              .

Але не довго: ворог лютий

Підкрався нишком - і замовк

Співець, кайданами окутий.

 5-й читець.

І довго у степу глухім

В неволі жив між москалями.

Співець самотній, мовчазний,

З своїми думами й піснями.

1-й читець.

Та сил в співця вже не було.

Остання пісня продзвеніла

       I в небо тихо піднялась

      Душа поета наболіла.

  2-й читець.

      Умер співець! І привезли

      Його на рідну Україну,

       коло синього Дніпра

      Йому насипали могилу.

3-й читець.

             Умер співець! Але живить

             В серцях людей слова безсмертні.

             І тихо по Вкраїні всій

             Бринять його пісні славетні
   Пісня  «По діброві вітер віє»

Ведуча. Кобзареві, на жаль, не поталанило побачити здійснення своїх мрій. Із заслання повернувся Шевченко хворим, знесиленим, але не скореним. Арешти, переслідування, заслання, солдатська муштра підірвали здоров’я великого поета. Він помер передчасно. 10 березня 1861 року. У травні друзі виконали поетів заповіт: він був перепохований в Україні, на Чернечій горі під Каневом, де й справді» лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий».

Ведучий. Тарас Шевченко увійшов в історію української культури як великий демократ, видатний поет, прозаїк, драматург, художник, творець нової літератури та літературної мови, як виразник дум і пророк нашої нації.

Ведуча. Вже багато років пройшло, як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета, революціонера Тараса Григоровича  Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породив його.

       Вірш «Тарас Шевченко» 

        Танець «Квітка-душа»

Ведучий. Шевченко – це наша душа, наша мудрість, це наша сила, які б нещастя й муки не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з нами буде Тарас Шевченко, його заповіт.

Ведуча. Нехай же в кожній хаті на чільному місці лежить «Кобзар», хай у кожній світлиці заквітне портрет Шевченка, щоб слово його не забуте і нині, вічно ходило по Україні. Та освятиться душа наша великою мудрістю безсмертного генія великого народу!

1-й читець.

Не малюйте Шевченка плебеєм

У кріпацькій пошарпаній свиті -

Я в нім бачу лице Прометея

У одежі, із сонця відлитій.

  2-й читець.

Не малюйте Шевченка солдатом,

Не малюйте - він слухався долі.

Мій Шевченко завжди був крилатим,

Мій Шевченко завжди був на волі.

  3-й читець.

Не малюйте поета в печалі.

Бо він - світоч ї щастя народу.

Став пісок золотим в Кос-Аралі,

Де ступав він у роки негоди.'

  4-й читець.

І тепер наш Тарас в кожній хаті,

З нами словом живим розмовляє.

Є в Шевченка народження дата -

Дати смерті в Шевченка немає!

  1-й читець.

В минулім часі не кажіть про нього -

Він з нами нині в майбуття іде!

Його слова - то нам пересторога

У наших діях і на кожен день.

   2-й читець.

Якщо вам мова, і земля, й родина,

І пісня українська дорогі, -

Любіть, як він, страждальну Україну,

Як він, ви ненавидьте ворогів.

  3-й ведучий.

У нас він будить волю, честь і гідність,

За правду кличе на борню іти.

На світі всі знедолені і бідні

Були для нього - сестри і брати.

   4-й читець.

У дні радості, печалі і тривоги

Йому віддаймо шану та уклін.

За мудрістю звертаймося до нього –

І переможем: з нами він і Бог!

Пісня «Боже великий, єдиний»

Ведуча.    Іде Кобзар, нескорений, величний,

                 Дивуючи весь білий світ.

                 Нехай же в душах споконвічно

                 Звучить Тарасів «Заповіт»!

Ведучий. До вашої уваги звучить «Заповіт» мовами народів світу.

(Учні читають «Заповіт» російською, білоруською, англійською,                              німецькою, польською мовами)

Ведуча. Минатимуть роки, спливатимуть віки, а Тарас Шевченко залишатиметься у пам’яті нащадків, бо є й буде Україна, і народ український, який пам’ятає його заповітні слова:

                         І мене в сім’ї великій,

                         В сім’ї вольній новій

                         Не забудьте пом’янути

                         Незлим тихим словом.

Ведучий. Дякуємо за увагу.